Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України

Одна із 10 заповідей (1903р.) Української народної партії, автором яких є Микола Міхновський, уродженець с. Турівки Прилуцького повіту (нині село у Броварському районі Київської області). Ідеолог українського самостійництва, перший представник українського націоналізму, організатор українського війська, прихильник дерусифікації та автокефалії ПЦУ.

І ще декілька його заповідей:

«Одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей…

Усі люди — твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас…

Шануй діячів рідного краю, ненавидь ворогів його, зневажай перевертнів-відступників — і добре буде цілому твоєму народові й тобі…

Не вбивай України своєю байдужістю до всенародних інтересів…»

Зрозуміло, що людина з такими поглядами,  маючи потужний авторитет серед українського народу та “заслужене реноме” ворога російського шовінізму й імперіалізму, була абсолютно небажаною і для радянської влади. І ця влада зробила все, аби знищити Міхновського та стерти у пам’яті нащадків і його ідеологію, і навіть місце його поховання у Києві.

Микола Міхновський прожив 51 рік. З них – понад 30 – постійно та активно боровся за незалежність України. Свої можливості та  ресурси він використовував на максимумі, так би мовити, у турборежимі. Адже за свій недовгий земний шлях досягав і карколомних висот, і зазнавав шалених падінь.

Отримав початкову освіту у Прилуках, вищу юридичну у Києві, і з юності був прихильником самостійної та незалежної України на всіх її етнічних територіях,  підтримував розпад Російської імперії та перетворення її на конгломерацію пов'язаних спільною історією країн і народів. Брав участь у становленні Революційної української партії (РУП) — першої самостійницької партії в Наддніпрянській Україні. Створив Українську народну партію, був одним із лідерів Української демократично-хліборобської партії, членом Братства самостійників, 3-го Харківського товариства взаємного кредиту (по суті цю організацію поліція оцінювала як «легальне прикриття групи українців», які обговорюють політичні питання)  та ін. Поліція вважала його «крайнім за переконаннями українофілом з грубими і вкрай несимпатичними методами і формами і напрямом безумовно антиурядовим». Крім цього Міхновський встигав створювати часописи, які засновував із невпинною енергією попри всілякі адміністративні заборони: це і  «Самостійна Україна» (1905), і «Хлібороб» (1905), і  «Запоріжжя» (1906), і «Слобожанщина» (1906), «Сніп» (1912–1913) та ін. Підготував у 1905 р. проєкт Конституції. А ще ініціював створення альтернативної Української Центральної Ради у 1917 р.

Всіма своїми діями підтверджував свою приналежність до України та її повної самостійності. «Українська нація мусить скинути пановання чужинців, бо вони огиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути собі визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крови! А та кров, що поллється, впаде як народне прокляття на …голови всіх гнобителів нашої нації», -  із листа  М. Міхновського міністру у відповідь на заборону влади зробити напис українською мовою на пам'ятнику Котляревському в Полтаві.

Під час одного заходів у тій же Полтаві на знак заборони прочитати вітальні слова українською мовою, розірвав вітання, віддаючи керманичу міста тільки теку. За його прикладом ще кілька представників заходу також розірвали тексти вітальних адрес та повіддавали лише папки. Схвильований міський голова оголосив зібрання закритим і знепритомнів. Проте для Міхновського таких дій було замало: він  вимагав, щоб було складено протокол про відмову дозволити виступити «малоруською мовою» і щоб йому видали копію цього протоколу для оскарження в Сенаті.

У 1904 р., коли росія святкувала 250-ліття «приєднання Малоросії», УНП на знак протесту вирішила підірвати в Харкові пам'ятник російському поету Пушкіну. У Києві та Одесі також планувалося висадити в повітря пам'ятники російським імператорам. Акцію в Харкові успішно здійснила підпільна бойова структура УНП «Оборона України».  На місці понівеченого пам'ятника Пушкіну були розкидані листівки із закликом до «боротьби за своє національне визволення».

За його радикалізм та непримиримість, Міхновського багато хто із української еліти не розумів і навіть побоювався.  «Микола Міхновський — це українська стихія, … лише опанована сильним та благородним інтелектом. Він … високоосвічений і досвідчений правник, … тонкий психолог, щасливий ініціатор, видатний організатор, блискучий промовець, талановитий публіцист, розумний і тактовний керманич, мілітарист з інтуїції, добрий знавець нашої минувшини, історичної та побутової, революціонер, як тип людини, здатної на рішучий чин. Вихований на добрій українській традиції, в українському селі, Микола Міхновський був прекрасним взірцем української расової культури, був українським аристократом у властивому значенні цього поняття». (Варфоломій Євтимович, підполковник Армії УНР ).

У роки І світової війни М. Міхновський зрозумів, що незалежна держава повинна мати незалежну армію.  Він вважав, що кожен вояк російської армії, який є українцем, мусить вважати себе вояком майбутньої української армії. Міхновський намагався ініціювати створення українських частин у царській армії, але на той час цей задум не знайшов належної підтримки. З ініціативи Миколи Міхновського в Києві в березні 1917 р. відбулися три військові віча, останнє з яких ухвалило рішення про формування 1-го українського охочекомонного полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. Українське вояцтво з ентузіазмом відгукнулося на ідеї Міхновського: воно виявило готовність зі зброєю в руках здобути незалежність Україні.

Тоді ж було створено товариство «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка» на чолі з Миколою Міхновським. Того самого дня військова нарада Київського гарнізону після доповіді Міхновського обрала Український військовий організаційний комітет і ухвалила негайно розпочати організацію власної національної армії. Своїм завданням комітет проголосив українізацію російської армії, тобто формування в її складі українських частин; створення в частинах армії українських громадських організацій; негайну організацію першого українського полку. На І Всеукраїнському військовому з'їзді Микола Міхновський увійшов до складу Українського генерального військового комітету (УГВК) — вищої військової установи в Україні.

На той час у  керівництві молодої української держави не було єдності щодо її подальшої долі. У 1917 р. спроби М. Міхновського організувати національний рух, у тому числі й серед військових, за створення української національної держави наштовхнулись на неабиякий спротив з боку М. Грушевського, В. Винниченка та С. Петлюри. За спогадами П. Скоропадського, щоб усунути з політичного поля М. Міхновського, його було відправлено, не без участі С. Петлюри, на фронт. «Створення Вільної України і дрібна земельна власність були їхнім девізом, все інше вони відкидали (Міхновський та всі ті, хто його підтримував)» - гетьман Павло Скоропадський, який високо оцінював здібності Міхновського, його авторитет  та хотів бачити його на  посаді прем’єр – міністра.  Врешті, Гетьмана переконали не призначати Міхновського прем'єр-міністром, і він запропонував йому  бути особистим радником Гетьмана («бунчужним товаришем)». Від цього амбітний Микола Міхновський, звичайно, відмовився. Разом із УДХП він став в опозицію до гетьманського режиму, але, при цьому, партія відмовилася вступати до Українського національного союзу, який готував заколот проти Гетьмана. Наприкінці 1918 — поч. 1919 рр. становище УНР стало критичним. «Необхідно щось робити! Інакше — кінець Україні! Держава наша загине», — заявляв на нараді керівництва УДХП Микола Міхновський. Важка хвороба (захворів на тиф) підірвала здоров'я Міхновського. До того ж він був повністю виключений із політичного життя. Деякий час мешкав на Полтавщині, звідки пізніше, спустошений постійними невдачами, виснажений фізично і психічно, розчарований в українській еліті, яка виявила свою повну нездатність, виїхав на Кубань. У 1920 р. М. Міхновський намагався емігрувати  разом з денікінцями з  Новоросійська закордон, проте марно. Його, як «відомого непримиренного ворога Росії», на корабель не взяли. Чотири роки Микола Міхновський жив на Кубані (станиця Полтавська), вчителював, якийсь час служив у кооперації. Приблизно в цей час у станиці почав формуватися Гайдамацький полк, невдовзі розгорнутий у Гайдамацьку дивізію. І хоч згадок про роль Міхновського у формуванні цієї частини немає, та все ж важко повірити, що він байдуже спостерігав за цим українським козацьким зрушенням. Тим більше, що «це військо не хотіло разом із Денікіним битися за Росію… Про московський шлях… ці люди слухати не хотіли», — свідчив кубанський прем'єр Василь Іванис. Відчувалося, що серед організаторів Гайдамацької дивізії є свідомий українець із великим досвідом організаційної роботи.

Трохи згодом Міхновський повертається до Києва,  проте практично зразку потрапляє під арешт. Результати слідства невідомі. Відомо лише те, що після кількох днів допитів він опинився на волі. І вже наступного дня, 3 травня 1924 року, трапилася трагедія: Миколу Міхновського було знайдено повішеним у садку в садибі Володимира Шемета, де він квартирував. Хоча й, начебто, була знайдена передсмертна записка, проте існує версія, що смерть Міхновського — справа агентів НКВС.

 Поховали Миколу Міхновського у Києві на Байковому кладовищі. Проте за десятиліття його могила загубилась. На пошук поховання ідеолога української державності  було витрачено декілька років.  Дослідники перевіряли різноманітні версії, шукали хоч якусь інформацію в архівах, мемуарах, спогадах очевидців, у т.ч. й в еміграції. Пошуки значно активізувалися після знайденої публікації хорунжого армії УНР, активного члена Військового клубу імені Павла Полуботка Віктора Павелка за 1944 р. у часописі «Краківські вісті» . Павелко був одним із небагатьох присутніх на похороні Миколи Міхновського і у своїй публікації детально описав його останні дні та вказав на кладовище, де поховали діяча. Так, на Байковому кладовищі в Києві, у 2008 р. була знайдена могила українського політичного та громадського діяча к. XIX — поч. XX ст., непримиренного борця за незалежність України. Цього ж року на могилі Миколи Міхновського встановлено пам’ятник.

Після «повернення із забуття»  у 2000-х рр. у багатьох містах та селищах вулиці названі ім’ям Миколи  Міхновського, встановлені меморіальні дошки. На Чернігівщині, у м. Прилуки, де він навчався, на будівлі гімназії № 1, відкрита меморіальна дошка з текстом однієї з його заповідей: «Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів». У Чернігові названо вулицю на честь Миколи Міхновського.

За матеріалами wikipedia, mao.kiev.ua